Пісня про Купичів

(слова і музика: Бориса Поліщука)

Тебе називали селом

Істинно українським

За те, що так віє теплом,

За щедрість твою і гостинність.

За те, що домівку знайшли

Чехи, поляки, євреї,

Лишившись своєї землі -

Твоя для них стала своєю.

Приспів:

Село моє, село моє,

Село на купині.

Живу тобою я давно,

А ти живеш в мені.

Не полишали тебе,

За те, що з околиць усіх

Найближче лежиш до небес.

За те, що високе чоло

Обпалює сонце і вітер.

За те, що ти людям дало.

Приспів:

Мій Купичів, рідне село,

Не сумуй, що не стало ти градом

Хрещеним Київським стягом.

І те, що у долях людських

Ти подібне небесному птаху.

А перехрестя твої -

Це є відблиск Чумацького шляху.

Приспів:

Купичів – старовинне українське село на перехресті полісько-волинських доріг. На картах України село позначене невеличким кружечком. Воно мальовничо розкинулось на моренному горбі, що піднімається над навколишньою злегка хвилястою рівниною в південно-східній частині Турійського району, Волинської області. Це найвища точка району (224,5м над рівнем моря на вододілі).

Купичівський краєвид

Гарний Купичів будь-якої пори… Третю сотню літ він зустрічає сиві світанки і проводжає натруджені дні. Прикипіли серцем перші поселенці до цього підвищення, що охороняло спокій купин та верболозів. Полюбили його не тільки українці, а й чехи, поляки, євреї, росіяни… Вони знайшли тут свою домівку. Багате воно гарними, щирими людьми, переплелись тут у пишний вінок звичаї, мова та побут різних національних груп, що  проживали і живуть на цій землі.

Люди жили на місці теперішнього Купичева ще за сивої давнини. Археологічні знахідки на території села  колишніх знарядь праці , побуту свідчать , що тут існувало поселення в доісторичні часи.

Перша згадка про село датується 1753 роком , але архівні дані засвідчують , що село вже було в 1577 році.

Центр села стоїть на значному підвищенні. Назва походить вірогідно від того, що в давнину підвищення на місцевості називалось «купою». Це видозмінене в мовному спілкуванні слово закріпилось як назва села. Інша версія говорить , що колись навколо села були непрохідні болота порослі купинами осоки. І саме від слова «купина» походить назва села.

У Х-ХІІ століттях село входило до складу Київської Русі і становило частину земель історичної Волині. У другій половині ХІІ століття воно входило до складу Волинського , а в 1199 році до Галицько-Волинського князівства. Було воно і в складі Великого Литовського князівства, пережило хансько-татарські набіги.

Запрошуємо вас пройтись тихими вуличками села. До сьогодні Купичів зберіг дводільний уклад з замкненою у чотирикутнику вулиць колишньою чеською осадою і витягненою уздовж шляху на Озеряни колишньою українською частиною. У чеській частині збереглося чимало старих будівель, що істотно відрізняються від українських.  В переважній більшості в давні часи будівництво велось за рахунок села або окремих людей. Так, за місцеві кошти в 1936-1937 рр. будується шосе через село. Розпочато будівництво дороги з твердим покриттям на Ковель. Керував роботами майстер з Турійська, а працювали купичівці – адже робили це для себе. І служила ця дорога аж до 80-х років минулого століття. А в 1994 році були заасфальтовані всі вулиці Купичева.

Усіх, хто заїжджає у наш Купичів, зустрічає будівля неоготичного костелу святого Вацлава. Його будівництво розпочалось в 1907 році, а в 1912 році він відкрив свої двері для прихожан католиків. Цеглу на будівництво закупив поляк Зигмунд Хмільовський, поміщик із села Нири. Фінансово підтримав Вацлав Поморський. Тепер там підсобне приміщення СВК «Дружба».

Костел Святого Вацлава, 30-ті роки ХХ століття і в наш час

Простуючи головною вулицею ми не можемо оминути Пагорба Слави. Тут, на місці Преображенської церкви (вона була побудована в 1753 році, а 22 квітня 1944 року під час бомбардування села - будівля згоріла), поховані воїни, котрі в різні роки віддали своє життя за наше майбуття.  Ось – меморіальний комплекс радянським  воїнам-визволителям, тут поховано 530 воїнів різних національностей колишнього Радянського Союзу.

Братська могила воїнів Радянської Армії

Поряд з братською могилою спочивають вічним сном і учасники національних змагань, які загинули в бою з німцями під селом Радовичі 1943 року. За часів незалежності України, в 2002 році, їм був встановлений пам’ятник – останній дар односельчан.

Пам′ятний знак на місці поховання воїнів УПА

Також тут є могила, де поховані російські воїни, учасники  Першої світової війни. В 1929 році на кошти громади воїнам, які загинули в цій війні, встановлено пам’ятний знак. В 2005 році, на кошти російської діаспори, було встановлено новий пам’ятний знак російським воїнам Першої світової війни.

Пам′ятник солдатам 1-ї світової війни

Неподалік  від польського костелу  стоїть Євангелічний костел збудований чехами-переселенцями  в 1933-1938 роках.

З приїздом чехів,в 1870 році, пожвавлюється життя в селі. Вони розкорчовують ліс, починають культивувати мало поширені в селі культури: хміль, пшеницю, конюшину. Вирощують помідори та інші маловідомі тоді овочеві культури. В селі вже є залізний плуг, борона, пізніше – жатка, молотарка.

Пожвавлюється культурне й духовне життя. Чехи організовують духовий оркестр, який аж до виїзду чехів з села вважався одним із кращих духових оркестрів не тільки в селі, а й на Волині. Організовуються різні культурні заходи в будинку Духачека, а пізніше в новозбудованій у тридцятих роках «Залі народній». До речі, таких будинків в селі було два: чехи мали, як вже сказано, свій,  він стояв на теперішній площі Слави, мали свій «Громадський будинок» і українці, розміщений він був на іншій площі (теперішня Культури). Цей будинок розібрали після Другої світової війни  і використали матеріал при відбудові Турійська.

На вулиці Купичева в 30-ті роки

Виготовлення тротуарної плитки, 30-ті роки

В 1947 році чехи виїхали з села на свою прабатьківщину, а  споруду костелу передали православній громаді села. До сьогодні проходять богослужіння в храмі, опікується паствою  протоієрей отець Миколай.

Свято-Преображенський храм (колишній чеський Євангелічний костел)

Поруч із Свято Преображенським  храмом розміщена будівля сільської амбулаторії, що  стала до ладу в 1988 році. Вона обслуговує півтори тисячі населення.  На жаль, штат повністю не укомплектований, на даний час надають допомогу  фельдшер Голуб’юк І.В., лікар-стоматолог  Данилюк Л.О., лаборант  Балюк Л. Також тут знаходиться пункт швидкої допомоги, працівники якого в будь-яку днину за будь-якої погоди поспішають надати допомогу. 

А на другому поверсі цього приміщення розмістився дитячий садок «Сонечко». З радістю кожного ранку своїх вихованців зустрічають завідуюча Олексюк Р.І., вихователі – Осипчук Г.В., Волчук Г.В., Віщак О.Г. та всі інші працівники садочка, щоб змістовно, весело, пізнавально провести день з маленькими мешканцям Купичева.

Що ж, а тепер рушаймо в центр села.  Його  прикрасою є цегляний двоповерховий будинок чеха Буяльського, що був збудований в 1937 році. Приміщення добротне. Під час війни неподалік впали дві авіаційні бомби – відірвало лише балкони з східної сторони, а будинок вистояв, не дав навіть тріщини. На даний час  в ньому розміщені сільська рада, відділення зв’язку, телефонна станція.

Будинок чеха Буяльського в наші дні

На другому поверсі будинку – сільська рада. Очолює її роботу місцевий голова С.М.  Кость, секретар – Є. Степанюк.  Тут вам нададуть будь яку інформацію про село. Зокрема, що всього населення в Купичеві 818 людей, дворів – 298, загальна площа – 256,5 га. На території села працюють підприємства: СВК «Дружба»,приватні -  «Ветроград», «Турія».

Відділення зв’язку займає дві кімнати. Обслуговує три населені пункти – Купичів, Нири та Літин. Надає послуги по доставці кореспонденції, отриманні плати за електроенергію, газ, телефон, проявці та друку фотографій, виплаті пенсій. Тут також можна придбати товари промислової групи , канцелярські приналежності та побутову хімію. Завідує відділенням зв’язку Л.С. Навозняк.

В 1872 році була відкрита школа в селі. І з того часу, незважаючи на різні історичні події, діти поспішали до неї по знання. В 1976 році стала до ладу новозбудована школа, що діє і понині. До послуг школярів 11 класних кімнат, 4 шкільних майстерень , актовий та спортивний зали , бібліотека , їдальня , медичний кабінет. Загальна площа 3826 м2.

В школі працює 30  вчителів , та 14 людей техперсоналу. Навчається 218 учнів.

При школі працює студія соломоплетіння «Житечко». Керівник – заслужена майстриня України Марія Василівна Кравчук. Функціонують гуртки: «Вікно в минуле», «Чарівна лоза», «Рукоділля», «Юний натураліст», «Вишиванка», «Паперова пластика», також діти займаються у вокальному ансамблі та хорі.

Для вас учні проведуть екскурсії музеями, що діють при школі.

Музей солом’яного мистецтва „Солом’яне диво”

Перший і єдиний в Україні музей солом’яного мистецтва. Його відкрито 30 червня 2008 року в рамках проведення Всеукраїнської творчої лабораторії майстрів солом’яного мистецтва „Солом’яний бичок”, яка проходила у місті Луцьку та селі Купичів. Площа музею 69 квадратних метри, експозиційна – 45. У фонді музею 210 одиниць збереження, в тому числі 166 предметів основного фонду. Експозиційні розділи відображають історію соломоплетіння, види плетіння, етапи творчості Марії Кравчук та членів студії «Житечко». Тут ви побачите обрядові символи: павуки, дідухи, вінки… Також виставлені роботи з соломи із таких країн: Угорщини, США, Непалу, Білорусії, Росії, Голандії, Англії, Узбекистану, Швейцарії.

Марія Кравчук у створеному нею музеї

Музей історії села Купичів

Музей історії села Купичів відкрито у 2004 році з ініціативи знаних краєзнавців, авторів книги „Купичів. Минуле і сучасне” М.М. Купчинського та Ю.Т.Купчинської. Музей знаходиться при Купичівській ЗОШ І-ІІІ ст. загальною площею 54 м2, під експозиціями – 33 м2. Фонд музею нараховує 240 одиниць збереження, в тому числі 186 предметів основного фонду. Експозиції музею висвітлюють історію села Купичів та його мешканців від найдавніших часів до наших днів.

У музеї історії села

На даний час в школі працюють над  створенням нового музею – про зародження і розвиток освіти у Купичеві.

Поруч зі школою,  у 1985 році побудували дитячий садок на 90 місць. Але, на жаль це приміщення за призначенням не використовується. На даний момент там розміщенні бібліотека та Будинок культури, яким завідує М.М. Федейко. Хоча й знаходиться БК в пристосованому приміщенні – діють гуртки: фольклорний дорослий гурт «Молодички» і фольклорний дитячий «Джерельце» та вокальний жіночий гурт - керівник Федейко М.М., вокальний чоловічий гурт – керівник Поліщук Б.Л., «Художнє слово» - керівник Прокопчук Н.Й.  А за підсумками роботи 2011 року БК зайняв ІІ місце в районі.

В кінці села стоїть ще одна історична пам’ятка, що пережила руйнування, забуття, але, як Фенікс, відродилась завдяки голові СВК «Дружба» П.С. Камельчуку та громаді села. Це церква Святої Трійці. Побудувала її місцева поміщиця  Дарія Леванідова (за переказами вона була коханкою царя Олександра ІІ). Церква була без приходу, слугувала усипальницею знатних людей. Там після смерті був похований майор Леванідов, а згодом знайшла вічний спочинок і його дружина Дарія, яка прожила довго, була дуже набожною, щонеділі і в свята ходила до церкви, мала там постійне своє місце, добре ставилася до селян. До Першої  світової війни під церквою Святої Трійці знаходилось до 30 домовин. У війну завойовники порушили спокій покійників, шукаючи коштовності.

Свято-Троїцька церква

Завітайте у наше село – тут є що подивитись, є про що послухати, маємо про що і кого  розповісти. У декількох словах не охопиш усю вікову історію життя села, людей…

Слава трудова

На початку 1948 року в селі був організований колгосп. Першим післявоєнним головою колгоспу обрали Римарука В'ячеслава Федоровича. Знали, що він має господарський хист. Вступив у колгосп ще перед війною - в 1940 році. Освіта початкова. Але тоді на освіту не звертали уваги, аби прихильно ставився до влади і міг прочитати й розписатись.

Першими принесли заяви Гончарук Андрій, Котюк Петро, брати Римаруки Антон і В'ячеслав,  Карагін  Семен  і безземельна багатодітна сім'я Чертюка Федора. Колгосп назвали імені Андрєєва.

В 1949 році переселенці-вихідці зі Словаччини, які зайняли чеські будинки, коли ті виїхали в 1947 році в Чехословаччину, організували свій колгосп. Назвали його іменем "вождя всіх народів" Сталіна. Головою обрали свого земляка - партизана Бачара Івана Йосиповича. Приміщення колгоспу було при в'їзді в село зі сторони Турійська, зліва під горою, де зараз людські городи.

У 1948 році створюється колгосп імені Горького і в селі Нири. Першим головою обрали Купчинського Івана Григоровича. Потім тут працювали головами колгоспу Терещук Андрій, деякий час головував Тураєв.

Що тоді представляв колгосп? З і чого починали? Я тримаю в руках заяви в колгосп односельчан. То документи селянської долі більш як півстолітньої давності. Збереглися вони в нас до сьогодні, завдячуючи таким працівникам, як Чертюк Катерина, котра і зараз дбайливо зберігає їх. А скільки їх до цього було!

Прізвища, прізвища, прізвища... І-зболене:  здаю  землю,  плуга, культиватор,борону, сівалку,молотарку, віялку. ..

Наприкінці 1949 року обидва купичівські колгоспи об'єднуються в одну артіль імені Андрєєва. Головою цього колгоспу деякий час працював Аркадій Пилипович Жебко. Перед ним деякий час головував Хохлюк. В 1951 році до колгоспу імені Андрєєва приєднали колгосп ім. Горького села Нири. Тоді була чергова мода "гігантоманії".

Головою об'єднаного колгоспу в 1951 році обирають 23-річного Степана Максимовича Климюка. До цього він працював два роки головою колгоспу "Зоря комунізму" у селі Іванівка (тепер Поляна). Сімнадцятирічним юнаком пройшов фронтовими дорогами разом із батьками був насильно переселений з Польщі в Україну. Тут знайшов свою долю.

Організація ферми, будівництво перших тваринницьких приміщень забирало багато часу в голови колгоспу Степана Климюка. Уже на початку 60-х років збудували курник біля ставу. Беззмінно тут працювала Ткачук Галина. На цій фермі щорічно було близько 1000 курей. За показниками і продуктивністю курок-несучок, Ткачук Галина мала перше місце в районі, заносилась на районну Дошку пошани, була учасником сільськогосподарської виставки в Москві. В цей же час у колгоспі була кролеферма. Давали лад цьому неспокійному господарству недовго Петро Чернюк, а згодом Михайло Ілліч Конєв, уродженець далекої північної Архангельщини. Командир роти автоматників 474 стрілецького полку 361-ї стрілецької дивізії за бої з японцями в 1945 році був нагороджений орденом Олександра Невського. То ж і у мирний час трудився справді по-бойовому - кКролеферма була найкращою в районі.

Михайло Ілліч Конєв

Із шістдесятих до дев'яностих років працює і вівцеферма колгоспу. В окремі роки тут нараховувалось 800-900 голів овець. А це - м'ясо і високоякісна вовна, яка продавалась державі. На   вівцефермі   в  різні   роки. На фермі працювали Чертюк Іван, Бачар Василь. Понад 20 років пропрацював на цій фермі Яків Смалюк, був підвожчиком кормів, доглядав у кошарах, пас на випасах.

Окремо треба сказати про свиноферму. Найбільшого розвитку ферма ця набула починаючи з кінця шістдесятих років. Тут працював постійний колектив свинарок. Першими працювали на відгодівлі подружжя Конєвих – чоловік Михайло Ілліч і дружина Надія Климівна. Понад 20 років працювали на цій фермі Шимчук Микола та Смикало Марія. Щороку вони відгодовували 500 і більше свиней.

З 1964 року на фермі впроваджено автодоїння корів.

Більше 30 років пропрацювали на фермах доярками Заславська Надія, Залуцька Надія, Кость Ганна, Лукашук Антоніна, Лазоріщак Марія, Шимановська Ірина.

На другій бригаді, що в селі Нири, працювали доярками Гнатюк Ганна, Терещук Марія, Марцінковська Наталія, Сохацька Софія, Терещук Софія, Скуба Ліда, Баран Ніна. Ця бригада відзначалася дисципліною, в них на фермі завжди було чисто.

Безмінно працював багато років пастухом нагульного стада в "березині" Іван Данилович Батюшкін. Справу його продовжив син Микола.

На відгодівлі тут працювали довгий час Баран Ніна та Батюшкіна Софія.

Злагодженій роботі тваринників сприяли підвожчики кормів, які і в сніг, і дощ, холод і спеку завантажували грубі і соковиті корми і завозили на ферми.

Понад тридцять років працював на підвозі кормів на корівники Заславський Василь, Лукашук Василь, Котюк В'ячеслав. Беззмінним підвожчиком на телятнику був Січкарук Леон.

У 70-80 роках доглядали за групою телят Чертюк Софія із сином Миколою, який підвозив корми.

На відгодівлі великої рогатої худоби високих вагових кондицій вже багато років працює подружжя Лазоріщаків - Ростислав та Ніна. Тут завжди своєчасно підвезені й роздані корми. У приміщенні чисто.

Людей у колгоспі було багато. Уже в укрупненому колгоспі нараховувалось 6-8 ланок. В кожній ланці працювало по 20-25 працездатних жінок. За ланками в перші роки закріпляли кок-сагиз. То була стратегічна культура, сировина, з якої виготовляли гуму, яка йшла на оборонну промисловість.

Із шістдесятих років в колгоспі вже сіяли льон, цукрові і кормові буряки. Ці трудомісткі культури закріплялись за ланками. Льон пололи вручну, цукровий буряк і пололи, і проривали вручну. І не один раз. Рихлили кіньми, копали вручну, підорювали кіньми, корені витягували й доочищали. А якщо згадати, що часто з цими роботами запізнювалися, то їх доводилось робити глибокої осені - в сльоту, дощ, мороз.

Степан Максимович Климюк пропрацював головою колгоспу в нашому селі більше 16 років (1951-1967 роки). За час своєї роботи зумів організувати навколо себе людей, які успішно вирішували виробничі справи на той час. Стабілізувалась урожайність поля, зросла продуктивність тваринництва. З року в рік збільшувалось його поголів'я. Колгосп входив дочисла кращих колгоспів району.

У 1967 році райком "посватав головою колгоспу Миколу Панасовича Чухрая, який до цього працював деякий час агрономом колгоспу в селі Новосілки нашого району. 3 грудня 1971 року під час «5-ти хвилинних зборів головування Чухрая закінчилось. Новим головою одноголосно був обраний Микола Панасович Чосік.

Після нього головою колгоспу стала Гаврилюк Галина Григорівна, агроном за спеціальністю. Вона працювала в колгоспі всього три роки. Цікавилась не тільки колгоспним виробництвом, механізацією. її часто можна було бачити в клубі серед молоді. Сприяла розвитку художньої самодіяльності та спорту.

Нирівці і зараз згадують її добрим словом. Саме в ті роки на другу бригаду в село Нири було проведено дорогу з твердим покриттям, а через село і на бригаду прокладено асфальт.

4 квітня 1984 року головою колгоспу "Дружба" у нашому селі був обраний Камельчук Петро Степанович, 1957 року народження, вчений-агроном, випускник Української сільськогосподарської Академії.

Ось де, люди, наша слава

Федейко Марія Федорівна – нагороджена найвищою нагородою СРСР Орденом В.І.Леніна.

Андросюк Софія Степанівна – нагороджена орденом «Трудового Червоного прапора».

Голуб’юк Надія Тихонівна – нагороджена орденом «Трудового Червоного прапора».

Бачар Ганна Андріївна – нагороджена орденом «Знак Пошани».

Купчинський Михайло Макарович. Перший в Турійському районі часів незалежної України нагороджений відзнакою Президента України – орденом «За заслуги» ІІІ ст. Також Михайло Макарович краєзнавець, завдяки його зусиллям вийшла у світ книга «Купичів – минуле і сучасне».

Купчинська Юлія Тимофіївна – нагороджена медаллю А.С.Макаренка, орденами «Трудового Червоного прапора» та «Жовтневої революції». Також захоплюється краєзнавством – випустила книги «Наша рідна школа», «Витоки духовності»

Цехош Ганна Василівна – заслужена вчителька України.

На книжковій полиці

Історія села багата і цікава. Про це розповідь   в книзі місцевого краєзнавця М.М.Купчинського „Купичів - минуле і сучасне". Історико - краєзнавчий нарис, що вийшов в Луцьку у видавництві „Вісник і Ко" 2003 року. Зберігається з дарчим написом автора у сільській бібліотеці. Один з розділів - це коротка розповідь про книгозбірню села.

Ще дві книги, які присвячені Купичеву, точніше Купичівській школі написала Ю.Т.Купчинська. З під її пера вийшли у світ «Наша рідна школа» та «Витоки духовності».   

Також у сільській бібліотеці можна знайти книги написані  чеським письменником, громадським діячем, виходцем з волинського Купичева села Йозефа Томана -Томанека.

Колишній в'язень німецьких таборів сорок років жив в Нью -Йорку. Зараз повернувся на прабатьківську землю в Чехію. Майже щороку відвідував батьківщину свого дитинства і юності - с.Купичів, і обов'язково, приходив у сільську бібліотеку. В 1995 році він подарував 9 своїх книг надрукованих чеською мовою. В 1999 році у видавництві „Настир’я" вийшла збірка поезій Йозеф Томан - Томанека „Квіти гніву" перекладена на українську мову мужнім поетом Євгеном Назарчуком. Це вірші з України, написані автором в с.Купичів в 1939-1-942 роках. Незважаючи що Йозеф Томанек чех - його мала збірка поезій „Квіти гніву" присвячена пригнобленому тоді українському народові і свідчить про високий патріотизм та любов до своєї другої Вітчизни.

Є в сільській читальні і книги земляка  Миколи Миколайовича Гнатюка, поета, автора збірок „Волошкові очі" та „ Терен душі". Є також написані ним книги присвячені дитинству і для дітей „Відблиск дитинства", „У квітучому садочку", збірка пісень „Навіяна мрія" представлені у бібліотеці на книжковій полиці „Навіяна мрія Миколи Гнатюка".

До послуг жителів є ще дві книги про Купичів чеською мовою: «Купичів. Як нам про нього розповіли. Факти й імена.», видана в Празі 1997 році групою авторів. Друга книга «Купичівські образки» видана в 2ооо році.

«Гарне наше село в будь-яку пору року. Глянеш на шумовиння білого цвіту навесні, жовто-зелену задуму осені, білосніжну скатертину зими, щоденний поспіх літа від «українського села» до «чеського», що на горі, щоб зрозуміти – це Купичів.» (М.М.Купчинський)