Свинарин мій, для мене ти єдиний,

Для мене найдорожчий у житті:

Тут мамина солодка пісня лине,

Дитинства добрі спогади святі.

Свинарин свій ніколи не забуду

Не забуду свій найкращий час

В селі є дорогі для мене люди,

Є школа і веселий рідний клас.

Ще ліс є. За селом він зеленіє.

Це в ньому безліч щебету, пісень.

Дивлюсь на нього - спогадами віє,

Щоб з радістю новий зустріти день...

ПАСПОРТ СЕЛА

Дворів – 120

Жителів – 375

Багатодітних сімей – 24

СВК „Батьківщина” – керівник Корецький П.А.

На території села здіснюють підприємницьку діяльність (торгівля продовольчими і непродовольчими товарами  Ростун Н.Л., Піндюк Г.І., Євсюк В.Й.)

ЗОШ І-ІІ ступенів – 45 учнів (Директор: Парфенюк О.М.)

Сільська бібліотека – завідуюча Данилюк Н.М.

Сільський клуб – завідуюча Парфенюк Р.М.

ФАП – фельдшер Бінюк Н.Я.

Поштове відділення – завідуюча Євсюк Інна Євгенівна

 Ветдільниця – керівник Дубінчук Н.Г.

Історія села

У одній з глибинок Турійщині, оточених з двох сторін стародавнім лісом, живе повнокровним життям село Свинарин. Його ще торкнулася рука розорення і знищення, як інших навколишніх сіл. Це тільки завдяки його славному роду, якому не буде переводу. Давайте ж погортаємо книгу історії назад, побачимо коріння нашого сільського роду. У книзі відомого краєзнавця Зіновія Ярмолюка написано так: "Згідно народних переказів, перші люди поселилися серед неосяжного лісового масиву, в якому водилося дуже багато звірів, в тому числі і диких кабанів, в пошуках корму, навідувались в село і рили землю. Від диких кабанів, яких в народі називали свинями, здавалося, не було ніякого проходу. Через це село люди називали Свинарином, а навколишній ліс - Свинаринським"

А в селі, від старожилів, можна почути іншу легенду про виникнення назви села.

В сиву давнину серед дрімучого лісу з одного боку, і великих боліт, з другого було невелике поселення. Жили тут добрі і працьовиті люди, які правдою і вірою служили своєму панові. Одні з них доглядали худобу, другі - свині, треті - працювали в полі. Ось серед свинопасів був один вродливий, розумний, працьовитий і відданий парубок. Вірою і правдою служив хлоп господареві, і так він полюбився паничеві, що той за покору і відданість дарує свинопасу це невеличке поселення. В честь нового господаря місцину назвали Свинарином, а навколишній ліс -Свинаринським.

Згодом хлопець одружився. З того часу і повівся рід свинаринський: благородний - від панича, працьовитий і відданий - від свинопаса. Хтозна, в якому поколінні він дійшов до наших днів, але він є, і ще довго буде жити. Саме тому в нашому селі небагато приїжджих людей, а живуть, в основному, корінні свинаринці. І саме тому в дружній сім'ї мешкають в одній хаті, вечеряють за одним столом три покоління невісток і свекрух, ніколи не сваряться, живуть у мирі і злагоді. Бо кожна з них має у своїх генах ту краплиночку благородства, честі, порядності, відданості та працелюбства від своїх пращурів.

В селі і зараз є ще багато куточків і вулиць, які мають назви, пов'язані з легендами.

Урочище "Цегельня". Колись давно у цій місцевості була добротна жовта глина. Знайшовся місцевий майстер Михайло Морський, який побудував велику піч, і з цієї глини виробляв і випалював цеглу, забезпечуючи навколишні села цим будівельним матеріалом. Тепер тут великі ями зарослі терном, а довколишні землі обробляються. Але все ж місцину називають "Цегельнею".

А недалечко від "Цегельні" є "Клунисько". Тут, за селом, люди, щоб оселі вберегти від можливого вогню, будували великі клуні. В жнива вони звозили сюди збіжжя з полів і зберігали. А взимку, коли було менше роботи, молотили снопи ціпами і мали хліб. Та лихозвісний вогонь добрався таки сюди. Всі клуні згоріли. Але по цей день назва місця залишилась.

Трішки далі пішла низина. Тому це місце нарекли "Оболонню". Люди жили скрізь. І навесні, коли вода піднімалася, щоб пройти клали кладки, копали канави, спускали воду ще нижче.

А там, нижче, ще одне урочище - "Провалля". Хоч і не було у тому місці болота, та низина ставала дедалі більшою. Коли йшли великі дощі, або танув сніг, там важко було пройти чи проїхати. А були місця, що можна було і втопитися.

Пройшло багато часу, зроблено меліорацію. В криницях у велику спеку зникає вода. Від боліт не лишилося і сліду. Розорані довколишні землі. А у бесідах старих людей ще часто можна почути "Завод", "Струбище", "Зміїв", "Лотик", "Підгір'я", "Дубинщина", "Баранця Долина", "Озерище", "Сад", "Трухачі", "Селище", "Михайлів", "Яськова нивка", "Блатики" чи "Тайшин". Все це назви місцевих урочищ. А ще є хутори: Берестова, Завольшина, Кутполи, Запусти, Заквашшя, Дорощища. Вони живуть і нагадують нам про минувшину.

Свинарин протягом віків був малою батьківщиною для людей інших національностей. Старожили згадують, що до війни (2-ї світової) у селі жили і поляки, і німці, і чехи, і, навіть, мешкали сім'ї євреїв.

Єврейська сім'я Ківи Хозена була досить освіченою. Сам господар для своїх дітей Нуні, Естера, Моті, Хавуні (які колоритні імена!) наймав вчительку з сусіднього села Вербично, яка вчила їх єврейської грамоти і літератури.

Сім'я  Янкеля мала великий магазин, де продавався або обмінювався   на  сільськогосподарську   продукцію весь   необхідний  крам: тканини, сірники, мило, гас, свічки, голки, хомути,  кінські  сідла, баняки та інші товари яких у селі не виготовляли. Жито тоді коштувало 10 злотих за 100 кг, пшениця18: Добра корова тоді вартувала 120-140 злотих:

Чехи і поляки, як правило, на кращих і найродючіших землях села. Вони займалися землеробством та садівництвом.

Чех пан Вітебськи мав велику площу чорної землі, свій   ліс   і розкішний сад, фрукти з якого возив у Ковель чи Володимир-Волинський на продаж.

На території тодішнього села працювало три вітрові млини. Всі вони належали багатим мешканцям. Млином, що стояв на території сучасної тракторної бригади, управляв свинаринський німець Крігер. Другий млин був у володінні пана-чеха Свідськи (він стояв на пагорбі у Заквашші, при виїзді із села до сусіднього Осекрова). А на заході села молов борошно пан Юзько, поляк за національністю.

У лісі поблизу села працював державний (польський) смолзавод. Головним управляючим його був пан Шиманський. На заводі працювали бідні селяни, у яких не було грошей для придбання землі. Ті ж, хто мав землі небагато могли на заводі підзаробити. Викопані старі пеньки свинаринці здавали пану Шиманському, виготовлену смолу возили підводами до Ковеля за польські злоти, поповнюючи таким чином свої доходи. Смолзавод був для селян свого роду годинником, на якому вранці, в обідню пору і по закінченні робочого часу точно за розкладом лунали потужні гудки.

В урочищі  "Путіїв"  стояв приватний   тартак (лісопильня)  пана Смольковського. Там різали деревину не тільки для місцевих потреб, але й на продаж.

Не раз через село проходили війська різних армій і народів. У 1812 році цією місциною крокували саксонці корпусу генерала Реньє, а сам генерал-француз ночував у сусідньому Чорнієві.

В роки 1-ї світової війни тут воювали між собою росіяни, австрійці, німці.

Не оминули село і біди 2-ї світової війни. Спочатку окупантів в селі не бачив ніхто. Лише в турійську та Купичеві були невеликі військові гарнізони, та й ті згодом були замінені на місцеву поліцію. З осені 1942 року у Свинаринському лісі стали проходити вишкіл бійці майбутньої УПА, які розгорнули бої з німцями в наступному 1943 році. Не оминуло село і лихоліття польсько-українського конфлікту. За панування над селом змагались вояки 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової та українські повстанці. До речі, саме в Свинарині 27-ма ВПД отримала свій бойовий прапор.

З березня до початку липня 1944 року через село проходив радянсько-німецький фронт. Село декілька разів переходило з рук в руки і було повністю спалене. Визволяючи наше село загинуло більше 240 воїнів різних національностей, ім'я одного з них, командира відділення 629 полку 134 Верденської стрілецької дивізії, старшого сержанта Петра Дмитровича Брагіна, який повторив на околиці села подвиг Олександра Матросова, ціною власного життя подавив кулеметну точку ворога навічно вкарбовано в граніт Пам'ятного знака.

Понад   100  жителів  Свинарина  воювали  на  різних  фронтах,     33   з  них загинули. Обеліск Слави навіки зберіг імена героїв-односельчан.

Пам'ятник односельчанам, які загинули в роки війни

В червні 1944 року (після вигнання німецьких загарбників) жителі села Свинарин повернулися з евакуації і застали лише пустир і згарища. Всі свої зусилля вони спрямували на заняття мирною працею: будували тимчасові житла-землянки, розчищали згарища, закидали окопи, очищали поля та луги від залишків зброї та техніки (в роки війни територією села проходила лінія фронту). Жити по-старому вони не хотіли.

У 1948 році всі свої одноосібні господарства об'єднали у колективне господарство імені Карла Маркса. Першим головою колгоспу обрали Дубінчука  Саву.

Село почало змінюватися. Колгосп надавав допомогу в індивідуальному будівництві. Вулиці впорядковувалися, з'являлися нові будови.

Разом з селом ріс і колгосп. Якщо у 1949 році у створеній тракторній бригаді був лише один трактор, то у 1963 році їх кількість зросла у 10 разів. В 1962 році було побудовано перший чотирирядний корівник і електрифіковано ферму колгоспу і встановлено високовольтну лінію електропередачі. У 1966 році придбано цистерни для запасу пального. Як не дивно, але вони діють і по нині. Ремонтну майстерню побудували ще у 1969 році, а будинок тваринника - у 1972-ому. В 1976 році у колгоспі було побудовано новий добротний корівник, який обладнали холодильними установками і лабораторією. В 1977 році двір колективного господарства прикрасили зерносушильний комплекс і великий будинок колгоспної комори.

З часу заснування колгоспу пройшло немало часу, змінилось більше десятка голів. Тринадцятий (як не дивно) за рахунком голова правління Корецький Павло очолив господарство у 1986 році. Керує ним і понині. І вдало керує. Спеціалісти високо оцінюють стан посівів зернових, підготовку сільськогосподарської техніки. Господарство щороку збирає непогані урожаї.

Доходи з прибутку (великі вони чи менші) направляються на розвиток і розбудову Свинарина. У селі побудовано більше дюжини нових житлових будинків, вимощено вулиці і провулки, проведено водогін.

Свято-Миколаївський храм – сільська святиня

Як згадують старожили, такий неповторної краси храм Святого Михаїла з сяючими куполами прикрашав і наше село. Збудований руками наших народних майстрів-теслів був найбільшим на всю нашу округу. Кожної неділі і свята дзвони скликали дорослих малих на Божу службу. Так було до 1944року. Під час визволення Свинарина, через яке проходила лінія фронту, церква була спалена до тла. Із того часу люди ходили до церкви в навколишні села.

Як кажуть у народі « на все Божа воля...» і ось в кінці 1999 року на парафію села Чорніїв приходить служити молодий священник Отець Ростислав Рудь. Через шістдесят років задумали і взялися односельчани за відкриття церкви і побудови нового храму. 26 грудня 1999року у сільському клубі в кімнаті. Об лаштованій під церкву , пройшло перше богослужіння. По-різному сприйняли парафіяни богослужіння у клубі. Пройшов час . Звиклося. Отець Ростислав відслужив до середини літа 2002 року.

За цей короткий час священник багато зробив для того, щоб розпочати будівництво храму, але не розпочав. 10 липня 2003 року було проведено освячення місця під забудову свято-Михайлівського храму під керівництвом отця Володимира Дубини. За час служіння отця Володимира були зведені стіни храму і покриття. Відповідальним і старанним помічником у будь-якій справі завжди був староста Голощук Петро Олександрович. У листопаді 2005 року отець Володимир і матушка Тетяна були переведені на іншу парафію.

Встановлення куполу над відновленим храмом

Молодий, енергійний отець Віталій Чабан прибув на нашу парафію. Духовенство навколишніх сіл привітали молодого священника з початком йог трудової діяльності і першою парафією.

 Духовна скарбниця

Ще були важкі післявоєнні роки, відбудовувалося все зруйноване війною. Хто і як міг будували собі житлові будинки. Наполегливою, самовідданою працею поступово поліпшували свинаринці свій життєвий добробут. Не малу роль у цьому відіграла сільська бібліотека - духовна скарбниця села. Сюди вже п'ятдесят років, приходять дорослі і діти, щоб подорожувати лабіринтами книг. П'ятдесят років... Півстоліття... Якими були ці роки?

У 1946 році було побудовано перше громадське приміщення | початкова школа. Не всі мали житло, в селі не було ще дороги, світла, радіо, пошти, а спілкування прагли всі. Малеча забавлялася у школі, а юнь та молодь об'єднувалася у гурти, щоб веселитися і працювати разом. Всім було зрозуміло: по-старому жити неможливо. У 1948 році громада створила колективне господарство. Тут всього вистачало: будівництво ферм І складських приміщень, нестача матеріалів, коштів, чоловічих рук, пекучі вдовині сльози та напівголодні діти-сироти. І все ж життя продовжувалось. І якось на черговому засіданні правління колгоспу- а було це у 1952 році - було вирішено будувати сільський клуб. Вирішено - зроблено: зійшлися толокою, і піднявся в небо клуб, побудований з саману. Всього дві кімнати. 1 одна з них, розміром три на шість квадратних метрів, для бібліотеки. Хлопці виготовили полиці для книг, дівчата принесли лавки та стола, Терефельський Клим приніс гасову лампу, Братюк Володимир Павлович - папір, Ковалевський Андрій - скатертину. Так загорівся вогник культури у Свинарині.

Було це 10 червня 1954 року. Першим бібліотекарем стала випускниця Купичівської середньої школи, жителька села Самчик (Сахарук) Ольга Харитонівна. Молода, весела, енергійна, вона зразу пірнула у вир бібліотечної роботи і зрозуміла: "Це моє!"

Люди хлинули у бібліотеку. Книги були майже всі розібрані. І хоч люди були малограмотні, проте вечорами збиралися у бібліотеці, підвішували під стелю 2-3 лампи і один хтось в голос читав для всіх. Читати вголос було за честь. Всі уважно слухали і Панасюка Івана Оксентійовича (1904 р.н.), і його дружину Надію Федорівну, і Риля Карла Івановича, який часто любив говорити: "Я ніколи і ні з ким так не наговорюся , як з книжкою". Це були слова людини великої культури мови та поведінки. А закінчив він лише чотири класи польської школи! В бібліотеці стояла глибока тиша. Коли закінчувалися читання, починали обговорювати  прочитане, аналізувати вчинки  героїв, давати оцінку подіям.

Бібліотека жила. Молодь бажала активного відпочинку. У бібліотеці організовуються драматичний гурток і гурток художнього слова. Ольга Харитонівна разом з директором школи Володимиром Павловичем поставили на сільській сцені майже всі відомі п'єси Старицького і Кропивницького. їх вистави бачили і у Маковичах, Новому Дворі, Радовичах, Осі та Ревушках. Як аплодували жителі цих навколишніх сіл свинаринцям-аматорам!! Вони були неодноразовими переможцями районних оглядів районної самодіяльності.

Життя вирувало... Зміцнювався колгосп і укріплялась бібліотечна база. Книжковий фонд бібліотеки почав збільшуватися і за рахунок бюджетних коштів. На кінець 1960 року фонд становив 5452 книги. Бібліотека повністю була забезпечена суспільно-політичною літературою, художніми книгами, посібниками для сільського господарства. Достатньо було і дитячої літератури.

Ішли роки... Поспіхом збудований післявоєнний клуб почав вростати в землю. Тричі прогнивала підлога, дах почав хилитися. В 1966 - році колгосп збудував у центрі села великий, світлий, добротний будинок для бібліотеки. Люди з вдячністю згадують колишнього голову колгоспу Коваля Романа Васильовича, який про це подбав. Тут тепер розмістилися абонемент, книгосховище, дитяча кімната і великий читальний зал. На абонементі вже можна було добре розгорнути книжковий фонд, оформити багато актуальних книжкових виставок, тематичних поличок. Гарно у читальному залі була виставлена довідкова література і розкладено періодичні видання. У дитячій кімнаті завжди було гамірно: дітвора вибирала книжечки, гралася паперовими саморобками, малювала ілюстрації до прочитаних книг.

Життя не стоїть на місці. У 70 - 80-і роки дуже багато молодих жителів села навчалося у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах. Денна і заочна форма навчання охопила до 30-и юнаків та дівчат Свинарина. Немалу роль у здобутті освіти молоддю відіграла бібліотека. Книги, яких не було у бібліотеці виписували по міжбібліотечному абонементі з Турійська, Луцька, Володимира-Волинського та різних наукових бібліотек.

Всі ці роки керманичем у книжкових лабіринтах Свинаринської сільської бібліотеки була одна-єдина людина - завзята і лагідна, працьовита і добра Ольга Харитонівна Самчик, у трудовій книжці якої зроблено тільки два записи: прийнято на роботу 10 червня 1954 року і звільнено з роботи 10 січня 1994 року. Сорок років! Сорок років наполегливої праці. Майже півстоліття з честю виконувала свій бібліотечний обов'язок . Депутат Купичівської сільської Ради дев'яти скликань, голова постійної комісії по культурі, освіті та охороні здоровая, активний учасник проведення весільних та ритуальних обрядів. За добросовісну багаторічну роботу в системі культури  і   досягнуті  успіхи   нагороджена   низкою   Почесних   грамот   та подяк.

У   1993  році   бібліотека перейшла у нове приміщення. З   ініціативи голови  колгоспу    "Батьківщина" Корецького    Павла    Анатолійовича    було| закінчено будівництво  нового двоповерхового будинку культури. Тепер книги розмістились   у   великій,   просторій,   світлій   кімнаті   загальною   площею   42 квадратні метри.

Сільська школа

Історія розвитку освіти у селі Свинарин сягає кінця минулого\19 століття. Перша школа почала працювати при Свято-Михайлівській церкві, що проіснувала до першої світової війни. Навчання велось російською мовою. Про це свідчать підручники, що збереглись в родині Якова Білішука.

В роки першої світової війни школа не діяла. Після фронту люди повертались з евакуації і на кошти сельчан з громадського лісу навпроти церкви було побудоване приміщення школи. Воно складалося з двох класних кімнат, канцелярії і кімнати вчителя. У 1924 році тут почала працювати державна безкоштовна чотирирічна школа. Навчання проводилось у дві зміни. Вона існувала до 1939 року. Першим вчителем був Пєлєцкій Болеслав з Радома. Потім у різні роки викладали три польських вчителі: пані Ядвіга Динакувна, пані Янцішка Шудмувна, пані Мілєцкі. Вони рахувались державними службовцями. Викладання велось польською мовою. Лише раз на тиждень православний священник мав уроки релігії. Сувора дисципліна, навчання поєднувались з вивченням закону Божого. Підсумки навчального року проводились на березі, тоді ще існуючого, Свинаринського озера, що знаходилось у лісі. Тут відзначали кращих у навчанні, грала музика, співали польських пісень, декламували вірші. З приходом «перших совєтів» школа функціонувала один рік.

Свинаринські школярі , 1937 рік

Під час німецької окупації, в роки Другої світової війни школа відновила свою діяльність у 1942 році. Грамоти свинаринських дітей навчали місцеві жителі: Квашук Олексій Павлович та Данилюк Михайло Сильвестрович.

Після звільнення у липні 1944 року наших земель від німецьких окупантів навчання зорганізували у хаті Терефельського Мойсея (нині там проживає його син Терефельський Ігор). Вона знаходилась за 2 кілометри від села, обабіч дороги на Серкизів. До такого кроку мусили вдатися, так як село Свинарин повністю було зруйноване під час фронту. За парти 1 вересня сіли учні різного віку (від семи до п'ятнадцяти). Навчання проводили у двох класах-комплектах. Викладали дві вчительки: Кмін Олександра Яківна та Федорук Галина Луківна.

У 1946 році у Свинарин вчителем був направлений Братюк Володимир Павлович. З його ініціативи та при сприянні голови Свинаринської сільської ради Білішука Василя у 1947 році почали будівництво приміщення школи. Для побудови використали частково вцілілу хату Кислюка Купріяна Деми-довича та дерево хати з Осекрова. Двері для учнів вона відчинила у 1948 році. Свою роботу вона почала як початкова. Директором був призначений Братюк Володимир Павлович. У нову школу прийшло молоде поповнення вчителів: Маркевич Віталій Романович, Боць Мирон Мефодійович, Захарчук Галина Леонідівна.

У 1951 році школа була реорганізована у семирічку. Прийшов новий директор - Власюк Микола Павлович. Потребував підсилення і вчительський колектив. Відтак у школі з'явились Пєстов Сергій Сергійович, Сачук Ганна Ісаківна, Власик Катерина Кіндратівна, Грох Анастасія Степанівна, Токарська (Міщук) Лідія Устимівна. Остання, до речі, вийшла заміж за місцевого хлопця і надовго залишилась у Свинарині. Навчала учнів молодших класів аж до виходу на заслужений відпочинок у 1989 році.

Новим етапом у розвитку школи стала її реорганізація у восьмирічну школу. Ця подія припала на 1957 рік. У такому вигляді вона проіснувала аж до 1989 року. За цей час керували школою: Біляновська Галина Миколаївна (1958 - 1962), Мартинюк Микола Аврамович (1962), Пріхно Анатолій Дмитрович (1962 - 1964), Коржевич Адам Степанович (1964 - 1967, 1981-1982), Коваль Ольга Миколаївна (1967 - 1972), Кислюк Ольга Юріївна (1972 - 1973), Луцюк В'ячеслав Васильович (1973 - 1974), Самчик Лілія Володимирівна (1974 - 1981), Гірса Наталія Григорівна (1982 - 1984), Заверуха Микола Володимирович (1986-1987), Романюк Олександр Степанович (1987 -1988), Терефельська Антоніна Іванівна (1984 - 1986, 1988 - 2009). Змінювались директори, змінювались покоління, змінювався і вчительський колектив. У ці роки свинаринських дітей навчала когорта талановитих і мудрих педагогів. Новим поповненням колективу кінця 50-х стали Нагорна Катерина Кіндратівна, Рябченюк Надія Мефодіївна.

У 60-х роках до роботи на свинаринській освітянській ниви стали: Коржевич Марія Григорівна, Кислюк Ольга Юріївна, Швець Ніна Олександрівна, Томашевський Степан Мойсейович, Данилюк Микола Климович, Данилюк* Зіна Григорівна, Кондратюк Олексій Остапович, Гапонюк Василь Романович, Гапонюк Ніна, Пріхно Марія, Ярмолюк Мілентіна Олексіївна, піонервожаті Йовчик Тетяна Іванівна, Ткачук Лілія Василівна, Козак Зіна Григорівна.

У 70-ті роки школа прийняла до себе: Данилюк (Братюк) Галину Володимирівну, Сохацьку Надію Ісаківну, Веремчук Євгенію Олексіївну, Криворучка Михайла Петровича, Куліш (Терефельську) Антоніну Іванівну.

Вперше на поріг школи в якості педагогів у 80-х роках ступили: Філіпчук Галина Юріївна, Кушнірук Юрій Йосипович, Безсмертний Олексій Миколайович, Ярмолюк (Безсмертна) Тамара Михайлівна, Дубінчук Валентина, Косюк Руслана Миколаївна, Гігера Світлана Антонівна, Кашіінська Світлана Миколаївна, Данилюк Тетяна Михайлівна, Ковальчук Олена Ростиславівна, Мартинюк Микола Петрович, Євсюк Наталія Петрівна.

Це десятиліття ознаменувалося тим, що для потреб школи було облашто-вано приміщення відділення зв'язку. Воно знаходилось через дорогу від головного корпусу школи. В кінці вісімдесятих був побудований новий шкільний корпус, де розмістили навчальну майстерню та їдальню. У цих приміщеннях за сприяння молодого керівника місцевого господарства Корецького Павла Анатолійовича пічне опалення було замінене на водяне.

В кінці вісімдесятих на протязі дев'яностих н заслужений відпочинок пішли вчителі-ветерани: Біляновська Галина Миколаївна, Братюк Володимир Павлович, Міщук Лідія Устимівна, Рябченюк Надія Мефодіївна, подружжя Коржевичів, Кислюк Ольга Юріївна, Данилюк Галина Володимирівна. Усе своє життя вони присвятили школі, навчанню та вихованню дітей. За свою невтомну працю вони отримали визнання та пошану односельчан, та грамоти та відзнаки держави. Нагороджено медаллю «Ветеран праці» Братюка Володимира Павловича, Рябченюк Надію Мефодіївну, Міщук Лідію Устимівну, Біляновську Галину Миколаївну, Коржевич Марію Григорівну. Звання «Відмінник народної освіти» було присвоєно представникам сімейної вчительської династії - Братюку Володимиру Павловичу та Данилюк Галині Володимирівні, «Відмінник освіти України» - Сохацькій Надії Ісаківні. Вона ж нагороджена нагрудним знаком «Василь Сухомлинський».

На зміну їм прийшло молоде покоління. Це Іщук (Данилюк) Наталія Павлівна, Бінюк Дмитро Михайлович, Парфенюк Олександр Миколайович, Мартинюк Людмила Петрівна, Ілюшик Марія Онуфріївна, Євсюк (Лучко) Людмила Миколаївна, Масюк Людмила Антонівна. Майже всі вони були випускниками Свинаринської школи.

Багато людей, чиєю колискою був Свинарин, стали відомими, добилися неабияких успіхів у кар'єрному і професійному зростанні і стали гордістю земляків. Це Данилюк Петро Дмитрович, військовий лікар, співробітник латвійсько-американської компанії, за сумісництвом чудовий музикант і відомий поет. Його книга «Моя земля» побачила світ у ризькому видавництві SIA „EKLV” у 2007 році. Данилюк Микола Климович, вчитель української мови та літератури, кореспондент районної газети, місцевий поет, Квашук Федір Павлович, кореспондент районної газети та місцевого радіомовлення, Ковалевський Борис Андрійович, лікар-нейрохірург, завідуючий відділенням Тернопільської обласної лікарні, викладач Тернопільського медінституту, Богдан Степанович Самонюк, військовий лікар, викладач Ново волинського ВПУ, автор збірки поезій «Туга, Веремчук (Фурман) Валентина Антонівна, викладач математики Володимир-Волинського педучилища, Каплінська (Кравчук) Катерина Василівна, на жаль нині покійна, аспірант, викладач Волинського держуніверситету імені Лесі Українки, Каплінський Василь Васильович, кандидат наук, заступник директора Львівського    НДІ    ветеринарної    медицини,    Кислюк    Ярослав    Дмитрович, старший викладач Луцького національного технічного університету, Бартко Людмила Василівна, кандидат технічних наук, викладач ЛНТУ, науковий співробітник Волинського НДІ рослинництва і тваринництва, Дубінчук Феодосій Федорович, інженер, директор заводу, міський голова міста Пенза у РФ, нині покійний, Голощук Василь Федорович, полковник, колишній заступник начальника УМВС у Волинській області, начальник обласного МРЕВ, Романюк Володимир Іванович, генерал, співробітник управління СБУ України у місті Києві, Самчик Микола Ростиславович, підполковник, співробітник управління СБУ у Волинській області, Веремчук Микола Климович, заступник міського голови Володимир-Волинського, Веремчук (Курач) Наталія Климівна, вчитель початкових класів ЗОШ №3 міста Ковеля, заслужений вчитель України. Шлях до визнання впевнено торує випускник школи, продовжувач вчительської династії Братюків, онук колишноьго директора школи Самчик Лілії Володимирівни, Голощук Олександр. Він студент-четвертокурсник інституту мистецтв ВНУ, лауреат Всеукраїнського конкурсу солістів-вокалістів.

Про людей хороших

Унікальне село Свинарин. Тому й тримаються його люди. З інших довколишніх сіл багато хто переїжджає сюди, щоб побудуватись чи купити хату. Сьогодні тут 120 господарств, проживає 425 чоловік. Але є зо 15 хат, які вже порожні - служать як дачні будиночки. Хоч не обходиться, на жаль, і без червоточини. Багато сільських хлопців пішли не тією дорогою -спиваються. Проте, загалом у Свинарині завжди жили люди добрі, щирі, працьовиті, з діловою хваткою, гонорові.

Історично склалося так, що в селі живуть громадяни України, що походять з поляків, німців, євреїв, росіян, білорусів, а якщо й українці, то з різних куточків нашої землі. Різні характери породили свою культуру, а головне - мову. Це не "суржик", не "покручі", це специфічна свинаринська говірка, яка ще чекає свого дослідника-мовознавця. Досить сказати, що коли розмовляють між собою свинаринці "як узвичаєно", то чужий може і не зрозуміти. Свинаринці добре знають і українську літературну мову, багато з них мають вищу освіту, працюють або вчаться у містах, але вдома говорять "по-своєму". За традицією, в селі дуже шанують всі прояви духовної культури. На Різдво після служби у церкві (свинаринська громада, до речі, своїм коштом будує у селі новий Свято-Михайлівський храм) охочі співаючі йдуть вулицями, благословляючи село колядками, щедрівками.

А   ще   свинаринці -   творчі   натури. Село   знамените   своїми   народними умільцями.

Своєрідна і єдина у своєму роді техніка розпису писанок Герука Миколи Григоровича зацікавила навіть науковців. Писанки цього майстра милують око відвідувачів столичних виставок. Його писанки вказують на душевну глибину автора; в них живе блакить барвінка, весни, отчого краю.

Дивні   мініатюрні   шедеври (не   боюся   цього   слова)   творить   юний мешканець села Каплінський Роман . Маючи вади зору, він народжує дивовижні витвори з пластиліну. Роман бачить серцем те, що інші не можуть прочитати очима. Це бачать всі, бо Рома - переможець обласного конкурсу "Нащадки пам'ять бережуть" Крихітні речі при мінімальному зорі. Диво з див!

Роман Каплінський

Нетлінне рукотворне диво творять руки місцевих майстринь-вишивальниць. Талант, переданий їм бабусями та мамами, виливається на рушники голубими незабутками Голощук Лілії, чарівними фіалками на подушки Данилюк Галини , червоними маками на картини Раїси Барчук, коричнево- жовтими барвами    серветок Самонюк Тетяни.

Мужні чоловічі руки міцно вхопили в руки науку лозоплетіння прадідів. Кошики, козуби, сапетки, виготовлені Бартком Василем, надійно служать у господарках місцевих жителів. Нехитрий реманент з природного матеріалу і легкий, і зручний, і довговічний. А скільки малят вигойдали колиски Євсюка Василя. Виготовлені з верби, вони додають сили хлоп'ятам і здоров'я дівчаткам.

Ще будуть в нас гарячі робочі дні, і буде запашний хліб на столі, бо доки сходить і заходить сонце, життя творять люди - мої земляки. Низький же їм уклін - за щедрість душі, за працю й окриленість.