Анатолія Родюка з Турійська доля неодноразово випробовувала на міцність духу та життєву стійкість. У розквіті сил вона посадила його на інвалідний візок, а шість років тому забрала єдину донечку, яку буквально за два тижні «з’їв» гепатит С. Проте чоловік не зневірився, не перекреслив своє життя. В його очах немає й грама озлобленості, вони сяють щирим людським теплом. Це завдяки улюбленій справі – ремонту взуття, вірній, надзвичайно турботливій  дружині Марії.

 Анатолія Йосиповича, як гарного майстра з ремонту взуття, знають не лише у Турійську, а й у багатьох селах району. Якісна робота, швидкість виконання замовлення  стали найкращою рекламою для нього. Спочатку зверталися родичі, знайомі, а мало-помалу і з сусідніх сіл почили привозити. За день чоловік «повертає до життя» до десяти пар взуття. У теплу пору майструє в гаражі, поблизу свого будинку, а з настанням холодів переносить інструменти у квартиру. Віддає улюбленій справі чи не весь свій час.

– А ще чимось захоплюєтесь? – запитую у Анатолія Йосиповича.

– Футболом і боксом, правда, по телевізору. Завжди дивлюсь новини. А про життя Волині дізнаюся з «Волині-нової», передплачую її давно, більше двадцяти років.

Чоловік з посмішкою на обличчі неквапливо розповідає про шкільні роки, службу в ракетних військах у Білорусі, й не віриться, що у 80-му була та мить, яка поділила його життя на до і після аварії.

Анатолій Родюк (праворуч) під час військової служби

День, коли Анатолій Родюк зробив останній крок своїми ногами, він пам’ятає до найменших дрібниць. Непроханим птахом події 19 серпня неодноразово зринали у пам’яті чоловіка.

…Разом із товаришем по роботі на мотоциклі їхав у чергове відрядження. Працював чоловік електриком по обслуговуванню сигналізації при Любомльському райвідділі внутрішніх справ. Виїжджати доводилось часто. Несподівано мотоцикл занесло, з сидіння пасажира його викинуло на декілька метрів вбік. А фатальну роль зіграло дерево, яке, за словами дружини Анатолія, було одним-єдиним на тому відрізку дороги. Сильний удар головою, перелом двох ребер і хребта. Далі – рік на лікарняному ліжку, спочатку у Любомлі, потім у Турійську. Лікарі постійно обнадіювали, говорили, що все буде добре. Поруч була молода дружина, яка днювала і ночувала біля Анатолія, не давала впасти у відчай. Хотілося чимпошвидше стати на ноги й заради десятимісячної донечки Людмили. Нейрохірург з Луцька зробив першу операцію. Другу провели московські лікарі в клініці «Юмашева». Та результату майже ніякого не було. Велику надію чоловік покладав на поїздку в Кобеляки до знаного чи не на весь світ лікаря-остеопата Миколу Касьяна. Проте після хірургічного втручання зробити він уже нічого не міг. Тоді Анатолій Йосипович зрозумів, що потрібно вчитись жити по-новому – на інвалідному візку.

– Головне, потрібно було рухатись, не сидіти не місці, – розповідає Анатолій Родюк. Мій знайомий, інвалід ІІ групи Володимир Симонович займався ремонтом взуття. Він став вчити мене цьому ремеслу, «підкидав» замовлення, допомагав матеріалами, підтримував морально. Все казав: «І мені, і тобі вистачить роботи». Так, завдяки йому я став майстром з ремонту взуття. Тепер це і улюблена справа, і хороший підробіток.

Тим більше, що чоловіку доводиться розраховувати лише на власні сили, мінімальної пенсії по-інвалідності вистачає хіба що на найнеобхідніше. Аби не бути прив’язаним до будинку, чоловік купив авто з ручним керуванням, тож при потребі мандрує і в Ковель, і в Луцьк, а в скрутні часи і до Польщі їздив.

Ірина ПРУС.

Фото автора та з сімейного архіву Анатолія РОДЮКА.