Історія становлення служби зайнятості на теренах нашої держави має давнє коріння.

Перші паростки служб, які б займались проблемою підбору персоналу для підприємств з’явились на теренах Австро-Угорської імперії, до складу якої входили нинішні Чернівцька, Закарпатська, Івано-Франківська та Львівська області. Так на підставі розпорядження державного міністерства від 28 лютого 1863 року за №2306 у великих містах, таких як Чернівці, Львів, Ужгород та деяких інших створювались приватні та державні посередницькі бюро з працевлаштування. Одним із перших приватних було посередницьке бюро Йоганна Гайнріха та Манделя Амстера в місті Чернівці, в якому працювало 16 агентів (8 чоловіків та 8 жінок). Цікаво, що для створення приватного бюро необхідно було отримати дозвіл відповідної крайової управи та дирекції поліції. Муніципальні бюро в західноукраїнських містах, які перебували під владою австрійської корони були створені дещо пізніше – на початку 90-х років ХІХ століття. Варто зазначити, що всі послуги бюро посередництва у працевлаштуванні були платними,  при цьому послуги оплачували як роботодавці, так і пошукачі роботи.

На території Російської імперії, до складу якої входила більшість земель сучасної України такої служби не було.  Щоправда, спроби організації трудового посередництва робилися цеховими касами взаємодопомоги, а також земствами ще в другій половині XIX ст. Однак вони закінчувалися невдачею. Перші установи з трудового посередництва були організовані лише У1908 році в Петербурзі, а 1913 р — у Москві. (До речі в Англії перші біржі праці були створені 1 лютого 1910 року)

В Україні, перше офіційне  Бюро праці було відкрито в Києві у жовтні 1915 року Воєнно-Промисловим комітетом разом із Комітетом Південно-Західного фронту Всеросійського Земського Союзу. Бюро мало за завдання терміново вирішувати питання, пов’язані із забезпеченням підприємств працівниками на зміну тим, що були мобілізовані на фронт, а вже потім – працевлаштовувати некваліфікованих робітників. 

Суттєвим поштовхом для боротьби з безробіттям та обліку трудових ресурсів стала  постанова Тимчасового уряду Росії  від 19 серпня 1917 р., якою було затверджено «Положення про Біржі праці». Біржі засновувались «з метою упорядкування попиту на працю та пропозиції праці» й поділялися на місцеві та обласні. Місцеві біржі відкривалися: у містах з населенням 50 тисяч жителів – за ініціативою міського самоуправління, а якщо менше - за розпорядженням Міністра праці. Місцеві біржі повинні були реєструвати попит та пропозицію праці, надавати посередницькі послуги з наймання робітників, здійснювати статистичний облік, збирати відомості про стан місцевого трудового ринку, вживати інших заходів, що мали сприяти упорядкуванню попиту та пропозиції.

На території України біржі праці, на додаток до вже діючої Київської, почали з’являтися ще до законодавчого затвердження Положення про них Тимчасовим урядом - на початку 1917 року. У березні-червні 1917 було створено Полтавську  губернську мережу бірж праці. У серпні 1917 було реорганізовано Київську біржу на основі бюро праці. У жовтні відкрилася біржа в Харкові, у листопаді - в Одесі, Катеринославі /Дніпропетровськ/, Черкасах, Херсоні, Миколаєві, в грудні - у Білій Церкві, Слов’янську, Кривому Розі, Єлисаветграді /Кіровоград/, Маріуполі, Мелітополі. У січні 1918-го запрацювали біржі в Бердичеві, Вінниці, Бахмуті, Луганську, Сумах, Бердянську, у лютому - в Ахтирці, Кам’янському/Кам’янськ-Шахтинський Ростовської області Росії/, Новозибкові /Брянська область Росії/, Новомосковську, в березні - у Житомирі, Юзівці /Донецьк/, Чернігові, Голті /Первомайськ  Миколаївської області/, у квітні - в Олександрівську /Запоріжжя/, у травні 1918 року - в Кам’янці-Подільському та Проскурові /Хмельницький/.

Всього у 1917 та у перші місяці 1918-го в Україні було відкрито 48 бірж праці.

Уряд Української Народної Республіки не тільки не відмінив постанову Тимчасового уряду, але й сприяв розширенню такої необхідної соціальної мережі. При цьому керівництво Української Народної Республіки  вважало боротьбу з безробіттям одним з найнагальніших своїх завдань.

Контроль за діяльністю бірж, як державних установ, здійснював Генеральний секретаріат праці Української Народної Республіки (згодом - Міністерство праці). Першим керівником цього відомства був Микола Володимирович Порш (затверджений на посаді 1 листопада 1917 року) - економіст, громадсько-політичний діяч, публіцист, автор численних робіт з економічної статистики України, як складової частини Російської імперії.

Вживаючи заходів щодо управління ситуацією з безробіттям, Центральна Рада 2 березня 1918 р. ухвалила статут про громадські роботи, Міністерством праці вперше було вчинено спробу запобігти вивільненню працівників без попередження відповідних урядових установ. Так, зокрема в наказі, виданому Миколою Поршем вимагалось: власникам «не робити без відома Міністерства ліквідації підприємств».

Микола Володимирович Порш, Генеральний секретар праці уряду УНР

З приходом до влади 29 квітня 1918 р. гетьмана Української Держави Павла Скоропадського курс на боротьбу з безробіттям в країні не змінився. Першим Міністром праці у новому уряді став Ю. М. Вагнер - зоолог, професор Київського політехнічного інституту. 23-28 травня 1918 року відбулась Всеукраїнська нараду завідуючих та інструкторів бірж праці.