Субота, 16.02.2019, 02:57
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Наше опитування
Наскільки ефективною є служба зайнятості
Всього відповідей: 174
Статистика
Форма входу
Пошук
Друзі сайту
Головна » Статті » З історії служби зайнятості України » Історія служби зайнятості на теренах України

Служба зайнятості часів Громадянської війни та НЕПу

Своє управління процесами праці і безробіття бачили більшовики. 20 листопада 1918 року  при Тимчасовому Робітничо-Селянському Уряді України було створено відділ праці, який мав опікуватись цими питаннями. При цьому в питаннях безробіття політика нової Української Соціалістичної Радянської Республіки базувалася на законі РРСФР про біржі праці від 31 січня 1918 року - біржі переходили під завідування профспілок й засновувались у містах з населенням тепер вже не менше 20 тисяч жителів.  В «Обов’язковій постанові для усіх торгово-промислових  підприємств, контор, фабрично-заводських комітетів, організацій, урядових, громадських та приватних установ та приватних наймачів про наймання робітників та службовців», підписаній 14 січня 1919 р. завідуючим Відділом праці Уряду України Борисом Йосиповичем. Магідовим, зазначалося: «Наймання робітників та службовців має здійснюватись виключно через міські біржі праці. Наймання робітників через агентів та посередників забороняється. Усі приватні контори та бюро з наймання службовців та робітників з моменту опублікування цієї постанови скасовуються».


Борис Йосипович Магідов

Держава надала біржам праці право контролю за обов’язковими щоденними відмітками зареєстрованих безробітних, які отримували допомогу по соціальному страхуванню. На біржі праці покладалися функції територіального перерозподілу робочої сили у разі народногосподарської необхідності. Керівництво діяльністю бірж  здійснювали відділи праці Народного комісаріату праці, заснованого 20 січня 1919 р. та відповідні відділи на місцях. Це забезпечувало цілісність державної політики зайнятості.26 квітня 1919 р. було видано декрет, яким затверджувалось «Положення про районні Біржі праці». 15 червня 1919 р. у Києві відкрився черговий Всеукраїнський з’їзд завідуючих біржами праці. У своїх виступах делегати ( до речі добра половина працювала на цих біржах за урядів УНР та гетьманату)  зазначали, що «з переходом влади до рук Рад змінюється й роль бірж у державі». Замість «права на працю» було висунуто новий принцип - «хто не працює, той не їсть», праця стала обов’язковою. Ніхто не мав права відмовлятися від роботи, яка йому пропонується, тому що кожний громадянин повинен віддати державі на той або інший термін свою працю. Була запроваджена трудова повинність з примусовими заходами для тих, хто ухиляється від праці. На з’їзді було розглянуто проект Всеукраїнської мережі бірж праці. Вона мала складатися з семи районних бірж - Київської, Полтавської, Катеринославської, Рівненської, Одеської, Юзівської, Харківської - та 190 місцевих (лише на дві більше, ніж свого часу планувалося відкрити в Українській Державі при  гетьмані  Скоропадському). Станом на 15 червня 1919 р. в Україні діяли 57 місцевих бірж у великих та малих містах. Серед інших видів допомог була й пільгове харчування. Пільгові, з доплатою 2 карбованці, отримували усі безробітні, зареєстровані на біржі праці, з четвертого дня після реєстрації. Для цього вони повинні були подати до каси квиток біржі з щоденною відміткою про явку та посвідчення з місця останньої роботи,  а той, хто мав родину додатково довідку домового комітету. У виняткових випадках за окремими посвідченнями профспілок надавалися безкоштовні обіди, але кількість їх була вкрай обмеженою.

Декретом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету та Ради Народних Комісарів від 10 червня 1920 р. було затверджене Положення про Всеукраїнський комітет із загальної трудової повинності (Укркомтруд). Тоді ж було розроблено інструкцію, у якій говорилося: «Правом на забезпечення по безробіттю користуються усі громадяни, які шукають роботу через підвідділи обліку та розподілу робочої сили, за винятком тих, хто залишив роботу самовільно, відмовився без поважних причин від запропонованої роботи, звільнений за недбайливе ставлення до роботи, дезертири війни та праці».

Вільне наймання робочої сили було  заборонене й повністю припинялося, а масове залучення населення до натуральних повинностей, головним чином для виконання некваліфікованих підсобних робіт, стало нормою регулювання трудових ресурсів та формою забезпечення повної зайнятості. У листопаді 1920-го місцеві відділи праці були ліквідовані - вони злилися з Комітетами з трудової повинності. Робоча сила  перетворилася на державну власність, відбулася суцільна мілітаризація праці на виробництві. 

Наприкінці 1920 року мобілізації та суботники вважалися нормою. Безробітні формально зникли: багато хто вважав за краще просто відсиджуватись «на роботі без роботи»  в очікуванні чергового призову.

З закінченням Громадянської війни і переходом до НЕПу (рішення прийняте Х з’їздом РКП/б/, у березні 1921 року) було потрібно негайно створити  умови для зацікавленості трудящих у власній праці, звільнити їх від військово-адміністративного примусу. Зміни стосувалися й політики у галузі зайнятості.

11 вересня 1922 р. Раднарком  затвердив «Заходи щодо надання допомоги безробітним». Тим з них, хто мав право на отримання допомоги за соціальним страхуванням по безробіттю, надавалися пільги з квартплати і забезпечення паливом, вони не сплачували за комунальні послуги та медицину, їм надавали трудову допомогу, залучаючи, коли траплялася можливість, до масових некваліфікованих робіт. З початком НЕПу оновився посередницький характер діяльності бірж праці. Замість обліку та розподілення за примусовим принципом біржі перейшли до обліку та посередництва при найманні робочої сили на засадах добровільної згоди безробітних. Проте відмова від функцій суто облікового характеру ніяким чином не свідчила про відхід від державного регулювання ринку праці. Залишалася також вимога обов’язкового наймання трудящих тільки через біржі праці та зосередження попиту  в єдиному державному органі. У зв’язку з цим біржам  часто доводилось вдаватися до жорстких дій  /накладання  штрафів, притягнення до суду тощо, аби примусити не тільки приватних підприємців, але й державні організації додержуватись чинного законодавства про ринок праці.

З листопада 1921 року в Україні, як і в інших республіках СРСР, було запроваджене соціальне страхування на випадок хвороби, старості, каліцтва, інвалідності й вперше в світі — страхування від безробіття. Фонд соцстраху формувався тоді за рахунок внесків підприємств і установ, які нараховували на фонд заробітної плати. Частина коштів соцстраху, що була відведена на боротьбу з безробіттям, формувалася з відрахувань підприємств (2,5% фонду оплати праці), місцевих і державного бюджетів, з коштів профспілок та інших джерел.

Право на допомогу по безробіттю мали лише працівники та службовці, котрі працювали за наймом не менше трьох років і втратили заробіток у наслідок скорочення штатів або ліквідації підприємства чи установи. Розмір допомоги залежав від професії, кваліфікації й попереднього заробітку безробітного. Неодмінною умовою для одержання допомоги була не тільки наявність у безробітного певного стажу роботи за наймом, а і його реєстрація на біржі праці протягом трьох місяців після звільнення, як доказ того, що безробітний хоче працювати і шукає роботу. З метою забезпечення гарантованої зайнятості молоді встановлювалася квота (броня) робочих місць для прийому на роботу підлітків (7% загальної чисельності працюючих).

Для надання особам, що самостійно шукають роботу, інформаційної допомоги, уряд зобов'язав газети центральних і місцевих органів влади тричі на тиждень безкоштовно публікувати оголошення бірж про наявні вакансій.

Окрім страхування, організації  громадських робіт, інформування про наявні вакансії, місцеві біржі та комітети боротьби з безробіттям допомагали у відкритті артілей та заснуванні різних трудових колективів для працевлаштування безробітних.

Так, наприклад у Подільській губернії у 1922 році діяла 31 майстерня з загальною кількістю працюючих 536 чоловік , а самій Вінниці 7 з загальною кількістю 221 працівник. Ці артілі називались по роду діяльності з добавкою „безробітних” – „Майстерня безробітних пекарів” і т.д.:


Артільники

До державного регулювання ринку праці на початку 20-х років ХХ століття перейшов не тільки Радянський Союз, але й інші держави. Так на Буковині, яка увійшла до складу Румунії з 30 вересня 1921 року організовувались державні бюро з працевлаштування. Державні бюро звільнялись від оплати поштових витрат на телеграф і телефонні розмови як між спорідненими структурами, так і зі своїми клієнтами, а також від оплати в усіх газетах оголошень з приводу пропозиції чи попиту на робочу силу. Працівники, яких направляли на роботу в іншу місцевість через бюро працевлаштування, мали право на 50% знижку при оплаті вартості проїзду для себе та членів сімей. Приватні бюро повинні були мати дозвіл на функціонування від окружного інспекторату міністерства праці. Відповідно до прийнятого закону всі посередницькі операції з працевлаштування були безкоштовними. Асоціації та бюро, що займалися працевлаштуванням за оплату, припиняли свою діяльність протягом трьох місяців з моменту прийняття закону.

І все ж на території СРСР державне регулювання виглядало жорсткіше. Діяв принцип – кожен повинен працювати на благо країни Рад.

Постановою від 23 жовтня 1923 р. Української Економічної Наради було зобов’язано Наркомат праці протягом трьох місяців провести перереєстрацію безробітних, які стоять на обліку на біржах праці, та «зробити чистку їх від нетрудових елементів на основі попереднього суцільного опитування усіх зареєстрованих». При цьому зареєстровані на біржах громадяни поділялися  на дві категорії: власне безробітні та особи, які шукають роботу. До останніх належали ті, що мали роботу або заробіток, але бажали їх змінити, та ті, що ніколи не працювали за наймом. Перша категорія мала право на одержання роботи у першу чергу та на соціальну допомогу й пільги, а на другу категорію ці права не поширювались.

22 лютого.1924 року для налагоджування роботи на місцях по боротьбі з безробіттям та надання допомоги безробітним в організації різного роду майстерень, їдалень, нічліжних будинків тощо, були створені Комітети Біржі Праці, до складу яких входили інспектор праці, член Президії Окружбіржі, член Президії Окрпаркома, член Президії Окрвиконкома, представник Містхозу. Головою Комітету Біржі Праці був Інспектор праці.

У вересні 1924 року Наркоматом праці було ухвалено кілька принципових щодо подальшої діяльності бірж рішень. Серед них - постанова про організацію при біржах праці посередницьких бюро з наймання робітників, інструкції про порядок діяльності бюро за окремими професіями, постанова «Про зняття з обліку бірж праці деяких категорій безробітних та припинення реєстрації останніх».

Наркоматом праці дещо пізніше було прийняте Тимчасове положення про посередницькі бюро, які утворювались паралельно до державних бірж праці. Умовою реєстрації в цих бюро було наявність не просто загального стажу найманої праці, а лише праці після 1917 року. Але й при цьому бюро на свій розсуд могло враховувати «розмір заявленого попиту та можливість надання роботи бажаючим зареєструватися». Завідуючому посередницьким бюро дозволялося «за відсутності перспектив та можливості достатньо швидкого задоволення роботою зареєстрованих безробітних тимчасово, до покращання кон’юнктури ринку праці, припинити реєстрацію безробітних тієї чи іншої професії». Послуги бюро були платними й оплачувались наймачем за тарифом від 25 коп. до 2,5 руб. за одну особу в залежності від фаху та кваліфікації.

Відповідно до нововведень відбувся перерозподіл зареєстрованих безробітних між біржею і бюро. При цьому права безробітних значно були обмежені. Так, на Київській біржі до реорганізації було зареєстровано 33188 безробітних, з яких 17277 відразу перевели на облік у посередницькі бюро.  З тих, кому довелося чекати вирішення своєї долі, 6156 осіб вибули механічно після чистки каталогу професій і ще 3473 не пройшли обстеження. Отже, залишилися у посередбюро 23559 осіб, або 71 відсоток.

Для найширшого інформування про можливості бірж праці потенційних роботодавців та тих, хто шукає роботу,  Всеукраїнський ЦВК та Раднарком УСРР постановою від 30 вересня 1925 р. зобов’язали усі газети безкоштовно і найменше тричі на тиждень публікувати повідомлення бірж праці та посередницьких бюро.

З метою збільшення коштів для боротьби з безробіттям ВУЦВК та Раднарком постановою від 3 квітня 1926 р. оголосили «Місяць Допомоги Безробітним». На час проведення цього місячника запроваджувались додаткові податки: «нетрудове населення» мало сплачувати за квартиру на 15-40 відсотків та за користування електрикою на 10 відсотків більше, на 1-2 копійки подорожчав проїзд на міському транспорті. Також було дозволено організовувати збір грошей та влаштовувати благодійні концерти, передбачувався випуск спеціальних пам’ятних жетонів та марок.

Кошти, які спрямовувались на боротьбу з безробіттям, витрачалися у кількох напрямках: матеріальна допомога, фінансування громадських робіт, утримання гуртожитків, притулків, будинків підлітків, їдалень, кредитування трудових колективів та підприємств Комборбезу, перенавчання безробітних новим професіям та виховна робота серед них.

У 1929 році ХI Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив перший п’ятирічний план розвитку народного господарства Української Соціалістичної Радянської Республіки на 1928-1932 роки.   

 «Соціалістичний план» владно вступав в управління економікою країни, у тому числі й зайнятістю населення. Відповідно до постанови Української Економічної Наради від 7 лютого 1929 р. у терміновому порядку було почато реорганізацію Центрального Комітету боротьби з безробіттям та його місцевих органів. Комітет перетворювався на державно-громадський орган при УЕН і позбавлявся будь-яких оперативних функцій. Про матеріальну та адресну трудову допомогу безробітним, про безкоштовні обіди, гуртожитки та усе інше, чим опікувались Комборбези, мови вже не було.

3 березня 1930 р. Наркомат праці СРСР направив на місця розпорядження «Про реорганізацію роботи органів праці в галузі надання трудової допомоги безробітним». У документі йшлося, що усі вони перетворюються на учбові центри та школи-фабрики для підготовки робочих кадрів, яких бракувало для потреб широко розгорнутої індустріалізації. Після закінчення навчання нові та перекваліфіковані робітники використовувались у плановому порядку й змінити місце роботи за направленням самовільно не могли. У жовтні 1930 року було припинено виплату допомоги по безробіттю та відмінено усі пільги зареєстрованим на біржі, окрім негайного безвідмовного направлення на роботу незалежно від віку, місця проживання, наявності відповідної професії. Незважаючи на те, що навіть за офіційними даними на обліку бірж праці ще перебували тисячі безробітних, восени – взимку 1930 р. біржі праці були ліквідовані.

У доповіді на урочистих зборах у Москві 6 листопада 1930 р. Голова ВВК Михайло Калінін зауважив, що СРСР повністю ліквідував безробіття. Наступного дня в передовиця „Правди” "Правда" зазначала: "Пролетаріат СРСР разом з трудовим селянством під керівництвом ВКП(б), розгромивши класових ворогів та їхніх підголосків, у жорстокій боротьбі за соціалізм повністю ліквідували безробіття".

Щодо регіонів України, які знаходились під владою інших держав, як то Польща, Румунія, Чехословаччина, Угорщина, то система бюро з працевлаштування (бірж праці) діяла до входження цих територій до складу СРСР.

Категорія: Історія служби зайнятості на теренах України | Додав: Технолог (19.03.2012) | Автор: Сергій ЯРОВЕНКО
Переглядів: 580 | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: