Статтею 19 Закону України "Про зайнятість населення” та п.8 Положення про Державну службу зайнятості, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. N 47 визначені основні права ДСЗУ.

Першу групу суб’єктивних прав складає право вимагати, яке за своїм юридичним значенням означає право на чужі дії і є своєрідним допоміжним засобом: призначене забезпечити виконання або дотримання юридичного обов’язку іншою особою (особами). Основними різновидами права на позитивні дії визначають право на фактичне володіння соціальними благами та їх використання, а також правоутворюючі повноваження, які випливають з адміністративної правосуб’єктності. До права на фактичне володіння соціальними благами належать, насамперед, права, які входять до складу найважливіших соціально значущих суб’єктивних прав: конституційних, невід’ємних від особистості.     

До цієї групи прав можна віднести право:

-  одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані по наявність вакантних робочих місць, у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

-  вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;

-  відвідувати підприємства, установи і організації для контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення і вирішення питань, пов'язаних із соціальним захистом громадян;

-  одержувати від громадянина довідку про стан здоров'я, якщо це потрібно при направленні на підготовку і перепідготовку для оволодіння відповідною професією (спеціальністю);

-  припиняти дію наказів, інструкцій та інших рішень підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що суперечать законодавству про зайнятість населення. У необхідних випадках вносити до вищестоящих органів пропозиції про їх скасування.

Наступна група – праводомагання. Праводомагання виражається у можливості привести в дію апарат державного примусу проти зобов’язаної особи. Це право виникає у правовідносинах не з самого початку формування, а включається у випадку наявності додаткових чинників (невиконання обов’язків) до складу суб’єктивного права для забезпечення правового впливу на порушника юридичного обов’язку. Таким чином, праводомагання є тією ланкою, яка зв’язує регулятивні і охоронні правовідносини.

Державний прумус в правах ДСЗУ виражається у праві:

-  стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або занижених обов'язкових зборів та недоїмок до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

-  припиняти або скасовувати виплату допомоги по безробіттю;

-  вносити в установленому порядку пропозиції про притягнення до відповідальності службових осіб, винних у порушенні законодавства про зайнятість населення;

-  стягувати відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" штрафи з підприємств, установ та організацій усіх форм власності у разі:

відмови у прийнятті на роботу громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у межах установленої броні;

використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості;

посередництво у працевлаштуванні за кордоном без ліцензії, виданої Державним центром зайнятості Мінпраці;

неподання або порушення строків подання державній службі зайнятості письмового повідомлення про наступне вивільнення працівників, як це передбачено пунктом 5 статті 20 Закону України "Про зайнятість населення";

-  стягувати з підприємств, установ та організацій суми витрат, пов'язаних із працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю у разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які раніше були ними заявлені.

Остання група прав – право на позитивні дії означає можливість особи самій вчиняти юридично значимі дії, це право необхідно поєднати із правом вимагати від інших осіб утримання від певних дій і, таким чином, воно пов’язується із юридичними обов’язками.

Право на позитивні дії в діяльності ДСЗУ виражається в, тому що їй надано право:

-  розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;

-  направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а інвалідів, крім того, - відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань;

-  направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

-  укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також подавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

-  розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

-   оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання матеріальної допомоги у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;

-  в установленому законодавством порядку подавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати їх виплати;

-  компенсувати до 50 процентів витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування;

-  укладати договори з професійно-технічними, іншими навчальними закладами, зокрема вузами, на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку громадян, які зареєстровані у службі зайнятості і потребують одержання нової професії (спеціальності) або підвищення кваліфікації, та оплачувати вартість їх професійного навчання, підвищення кваліфікації та перенавчання;

-  створювати додатково у разі необхідності за погодженням з Мінпраці підприємства, установи та організації державної служби зайнятості.

Юридичні обов’язки у правовідносинах пасивного типу знаходяться усередині правового зв’язку і мають значення захисту, тоді як суб’єктивне право на активні дії, виходить за межі правового зв’язку. Юридичний обов’язок може бути: а) обов’язком активної поведінки; б) обов’язком пасивної поведінки (утримання від дій); в) обов’язком зазнавати заходів державно – примусового впливу (санкцій).

Адміністративні юридичні обов'язки — це закріплена нормами адміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності:

а) здійснення певних дій;

б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;

в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;

г) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою адміністративного права необхідних варіантів поведінки .

Статтею 1 Конвенції про організацію служби зайнятості № 88, передбачено, що основним обов'язком служби зайнятості є забезпечення, якщо треба, у співробітництві з іншими заінтересованими громадськими та приватними установами, найкращої можливої організації ринку зайнятості як невід'ємної частини національної програми досягнення й підтримки повної зайнятості, розвитку і використання продуктивних сил.

В чинній редакції Закону України «Про зайнятість населення» стаття 19 має назву: «Обов'язки і права державної служби зайнятості», однак в частині першій, згаданої статті перелічені основні завдання та функції ДСЗУ, а частина друга чітко визначає права ДСЗУ. Отже обсяг обов’язків ДСЗУ законодавством не визначено, і тому потребує допрацювання. Крім того, в Положенні про Державну службу зайнятості, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 пунктом 2 визначені основні завдання служби зайнятості, які конкретизовані у пункті 4 даного Положення, де зазначено: «Державна служба зайнятості відповідно до покладених на неї завдань...».

Оскільки основним напрямком діяльності ДСЗУ є надання соціальних послуг, то на неї розповсюджується дія ст. 11 Закону України «Про соціальні послуги» вiд 19.06.2003 № 966-IV, в якій визначені основні права і обов’язки осіб, що надають соціальні послуги, а саме:

-  сумлінно надавати соціальні послуги особам, які перебувають у складній життєвій ситуації;

-  керуватися у своїй діяльності основними принципами надання соціальних послуг;

-   поважати гідність громадян; не допускати негуманних і дискримінаційних дій щодо громадян, які одержують соціальні послуги;

-  надавати особам, які обслуговуються, повну інформацію про зміст і види соціальних послуг;

-  зберігати в таємниці інформацію, отриману в процесі виконання своїх обов'язків, а також ту інформацію, яка може бути викоритана проти особи, що обслуговується.

В результаті проведеного дослідження, нами зроблено такі висновки:

1. розроблення і законодавче закріплення чітко визначених обов’язків ДСЗУ обумовлене необхідністю удосконалення організації діяльності ДСЗУ, приведення її у відповідність до сучасних вимог соціально - економічного  розвитку країни, необхідністю гармонізації українського законодавства із міжнародними правовими нормами;

2. методологічною основою визначення обов’язків ДСЗУ є рекомендації Міжнародної Організації праці та Європейського Союзу;

3. затвердження визначеного переліку обов’язків ДСЗУ сприятиме посиленню державного регулювання у сфері зайнятості населення, підвищенню відповідальності роботодавців за використання робочої сили та посиленню ролі соціального партнерства у вирішенні проблем зайнятості населення, поліпшенню ситуації на національному ринку праці.

На державну службу зайнятості можуть покладатися інші обов’язки, встановлені законодавством.

Головний спеціаліст – юрисконсульт   О.Ю. Полячук